Мчить потяг у далечінь, у невідомість. Мчить до Львову, де я ще ніколи не була. Західна Україна – це як Південний полюс для мене, де все повинно бути по-іншому. Це справжня Європа, до якої ми завжди прагнули. І ось, нарешті, Львів…

     Дуже гарне місто, старовинне, зі своєю віковою історією, культурою… Я ходжу його провулками, спілкуюся з однолітками, милуюся вузенькими вулицями, де кожна споруда – особлива, незвичайна…

     І з кожною хвилиною перебування тут я впевнююсь, що тут такі ж самі люди, як і у нас, ті ж самі радощі й ті ж самі проблеми.

     Львів – це Європа. І моя Миколаївка – теж Європа. У моєму селі проживають люди 18 національностей. Це різні мови, культури, віри. Це православні християни і католики, адвентисти 7-го дня і буддисти, іудеї та мусульмани. І ніколи в нас не буває конфліктів за національними ознаками. Ми допомагаємо одне одному, спілкуємось дуже тісно, з цікавістю сприймаємо культуру, звичаї, традиції своїх сусідів. І тому я своє рідне село сприймаю як Європу у мініатюрі. Тільки моя маленька Європа вже другий рік перебуває на війні, у «фронтовій зоні». Обстріли, руйнування помешкань, вимушені біженці, спустошені, заміновані лани навколо села, звірі, що залишилися без хазяїв – так виглядає зараз моя Миколаївка. Але я вірю, що це – не назавжди, все зміниться, і ми знову заживемо мирно і щасливо.

     Як багато значить наше минуле! Ось моя родина, наприклад, має не тільки українські корені, далекі наші родичі проживають сьогодні за кордоном,  тому я дещо знаю про життя у Європі. Я знаю, що Європа поважає всіх, незважаючи на місце народження чи колір шкіри. Європа для мене – це свобода слова та вірування, це обов’язок працювати на совість, щоб робити свою країну багатше й міцніше. Це можливість у повній мірі розкрити свої знання та творчий потенціал.

     Але, на мою думку, не можна зловживати толерантністю та гостинністю Європи. Останні події з біженцями показують, що іде маніпулювання європейськими гуманістичними принципами. Вихідці зі Сходу, Африки прибули до Європи з єдиним бажанням жити на грошову допомогу від держави і ніде не працювати. У розумінні цих людей Європа зобов’язана утримувати всіх, хто прибув до неї. Я з цим не згодна. Мене батьки з дитинства привчають до сумлінного навчання та чесної праці. Якщо хочеш достойно жити – працюй, не чекай манни небесної. В нашому роду усі працювали, ледарів не було. І не буде. Бо ми, онуки, хочемо бачити свою рідну Миколаївку, свій Донбас, свою Україну і свою Європу міцними, могутніми, як скеля!

  …Ось і пролетіли очікувані зимові канікули…

     Пролетіли швидше, ніж бажалося. Залишилися тільки спогади.

      Залишився чарівний Львів, вуличками котрого ми подорожували… Залишилися нові друзі, яких ми там знайшли. Залишилася частина гаряче бажаної Європи.

     Стукотять колеса потягу, гойдається вагон, що повертає мене додому. А думка… і додому вона лине, і народжує спогади. Коли я засинаю, знову бачу її, свою Європу, і бачу своє рідне село, найдорожче для мене у цілому світі…