Берег моря, на березі дві дами, через якийсь час повз них проходить чоловік

1 дама     Як гарно! І спокійно…Вранці море таке тихе й лагідне…

2 дама     Я теж люблю прогулятись берегом з першими проміннями сонця.

1 дама     Ви не вперше в Ялті?

2 дама     Ні, не вперше. Цей клімат дуже підходить моїм легеням. Так вважає мій

                лікар.

1 дама     Тут багато тих, хто приїжджає лікуватись…

На березі з’являється молода жінка. До дам підходить чоловік із відпочиваючих

1 дама      Пробачте, а Ви не знаєте, хто ця жінка? Я вкотре бачу її  тут, коло моря.

2 дама      Ні, не знаю її. Але теж бачу не вперше.

1 дама      Як тільки сонце з’являється на обрії, вона приходить сюди і довго стоїть,

                 вдивляючись в море. Ніби чекає на когось. І завжди сама…Мені здається,

                  що вона нічого не чує, сама в собі, у своєму внутрішньому світі…

Чоловік    Я  можу  Вам  допомогти,  пані.  Це  Лариса  Косач.  Вона тут, у Криму,

                  лікується.

1 дама       Косач? Тобто, це українська поетеса? Відома як Леся Українка?

Чоловік     Ви чули про неї?

1 дама       Не тільки чула, а й читала її вірші. Дуже талановита жінка.

2 дама       То поділіться тим, що знаєте. Чим же вона так відома?

1 дама       У неї важка хвороба – туберкульоз кісток. Невиліковна. І тільки тут, у

                   Криму, їй стає краще. І при цьому вона дуже багато пише, незважаючи

                   на свою хворобу.

2 дама        А чому Ви називаєте її Лесею Українкою, коли вона Лариса Косач? Це

                   її псевдонім?

Чоловік      Так, вона обрала саме це ім’я. Запозичила його в свого дядька Михайла

                    Драгоманова, він підписував свої твори як Українець. І знаєте, скільки

                    років їй було, коли вона обрала цей псевдонім?       

2 дама         Скільки?

Чоловік       Всього  тринадцять.  А  Лесею  її  називали рідні,  це  ніжне  ім’я вона і

                     зробила своїм літературним.

2 дама         А хто її батьки?

Чоловік       Батько – Петро Антонович Косач, мати – Олена Квітка. Її мати – дуже

                    незвичайна жінка. Я впевнений, що ви чули про неї. Вона письменниця.

                    А  характер  такий,  що  її  навіть  чоловіки  бояться.   Жінка  з  твердим

                    характером.  Євген Чикаленко  якось сказав про неї:  «Це та баба, що їй

                    сам чорт черевики на вилах подає».

2 дама         Я звернула увагу на те, що її ліва рука завжди у рукавичці.

Чоловік      Рука скалічена після операції. Сумна історія…

1,2 дами    Розкажіть, будь ласка, цю історію!

Чоловік      Добре, я розкажу. Якось увечері, на Різдво, дев’ятирічна Лариса пішла

                    на річку подивитися, як святкують Водохреще, а вдяглася поганенько.

                    Її ніжки геть змерзли. Простуда через два роки дала себе взнаки: дівчині

                    поставили страшний діагноз – туберкульоз кісток. Професор Олександр

                    Рінек зробив операцію, видалив кістки на лівій руці, уражені хворобою.

                    Так рука і залишилася скаліченою.

1 дама         А я ще чула, що вона дуже любить музику, грала на роялі. То тепер із

                    кар’єрою піаністки покінчено? Як це важко для молодої жінки!Хвороба –

                    і прощай, усе?!

Чоловік      Не все, залишається література, залишаються улюблені поетичні образи.

2 дама        Тепер я розумію, чого вона чекає  на світанку тут, коло моря…Натхнення,

                   ось чого. А можливо, згадує своє минуле життя…

На перший план виходить Леся Українка, дами і чоловік залишаються на її фоні

Л.Укр.     

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала –

І як серце моє стукотіло.

 

Ночі темної дивні почвари

Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

 

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

 

Хто одважиться в північ на море

Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світовеє серденьком збагнути?

 

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати…

Хай же думка моя вільно лине, –

Я не буду на ранок чекати.

 

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

 

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

                  Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона

                  обіцяла. Але лист до матері треба писати завчасно. От я й пишу, щоб вона

                  за мене не хвилювалася. (Далі читає лист)

                        «Щодо  мого  здоров’я,  то  воно  ніколи не вважало за свій обов’язок

                  бути нормальним, а вже й за те спасибі, що до якого часу воно терпить мої

                  «усиленные литературные занятия». При сьому я добре пам’ятаю,  що «до

                  пори  жбан  воду  носить,  доки  му ся вухо не вверве», але ся «істина» ще

                  більше  придає  мені  натхнення,  і  я,  коли  не  їм  винограду, -  оце і все

                  «поробляння» (ще часом плаваю човном по морю)»

                         Що іще написати Вам, моя ненько? Написати, як я, коли нікого немає

                  поряд, ледь не втрачаю свідомість на ялтинських вуличках і лягаю просто

                  на землю, щоб перепочити і перечекати біль, а потім устаю і рухаюсь далі?

                  Ні, моя люба, цього я Вам писати не стану. Ви виховували мене як сильну

                  людину, що не має права на вираження власних почуттів. Мабуть,  Ваше

                  материнське серце передчувало мою важку долю, і Ви готували мене до

                 неї, щоб я все переборола… (Знову читає лист)

                       «І мені здається, мамо, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої

                  вийду  переможцем  або  зовсім  не вийду. Коли у мене справді є талан, то

                  він не загине, - то не талан, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай

                  і заважають мені сі лиха, але затер, хто знає, чи не кують вони мені такої

                  зброї, якої  нема в інших, здорових людей…»

Звучить вірш

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

 

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

 

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

 

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

 

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

 

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

 

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

3 зона

 

1 ведучий     Що знаєм ми про Лесю Українку?

2 ведучий     Якою вона була?

3 ведучий     Як жила? Що любила?

1 ведучий     Жила вона по-спартанськи: терпіти не могла шпалер, в її кімнаті були

                       просто побілені стіни (аби нічого не відволікало).

2 ведучий      Зранку – холодна кава і…праця.

3 ведучий      На  стіні  висіла  репродукція  Сікстинської  Мадонни  Рафаеля,   яку

                       подарував їй Сергій Мержинський.   

1 ведучий      На журнальному столику – вишита скатертинка, зроблена нею.

3 ведучий       А ще полтавський килимок, єгипетські статуетки, гербарії.

                       І багато листів списаного паперу. Це вірші, її вірні воїни.

 

 

1 ведучий      У Косачів, коли вони проживали в Києві, з’явився квартирант Нестор

                       Гамбарашвілі, грузин. Вони потоваришували – Нестор і Леся.

 

3 зона (кімната поетки)

Нестор           Я дивуюсь Вам, пані Ларисо! Де Ви берете сили й фантазію, щоб так

                       писати? Скажіть, скільки Вам було років, коли Ви написали першого

                       вірша?

Л.Укр.            Здається, років сім. Тоді моя дорога тітка Олена, батькова сестра, була

                      заарештована  і  заслана  до  Сибіру.  Коли  я  про  це  дізналася,  то так

                      вболівала, що строчки вірша ніби хтось мені нашіптував. Так і з’явилась

                      моя перша «Надія».  

Нестор          А за що арештували вашу тітку?

Л.Укр.          За замах на шефа жандармів Дрентельна.

Нестор         А грати на фортепіано Вас навчила пані Олена, Ваша мама?

Л.Укр.          Ні, моя мама тільки купила мені рояль. А грати мене навчала друга

                      тітка – Олександра, вона  жила з нами у Луцьку…

Нестор           Ви замовкли? І засмутились… Щось пригадали?

Л.Укр.           Згадала, як місяцями лежала в ліжку з гіпсом на руках… І ще не розуміла,

                     що з роялем мушу попрощатися…        

Леся Українка читає вірш «До мого фортепіано»

За фортепіано сидить дівчина й грає п’єсу «Фантазія Ре-мінор» Моцарта

Нестор         Ви дуже сильна, але одночасно й ніжна, тендітна…

Л.Укр.          Мабуть,  мої  близькі  щиро  вважають мене  за  безнадійного  інваліда,

                     засудженого   на   паразитне   життя… Боюсь,  що  я  і  справді   можу   

                     опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».

Нестор         Я знаю, що цього не станеться. Пані Лесю, я буду їхати додому, в Горі.

                     Що привезти вам звідтіля?

Л.Укр.          Що можна привезти з Грузії? Звичайно, гострий кинджал, як систему

                     боротьби з ненависним ворогом.

1 ведучий    Прохання  Лесі  грузин  виконав  –  зброя  горців  зберегалася Лесею як

                     «цінний подарунок».

2 ведучий     Хіба що мати її, Олена Пчілка, інколи цього кинджала ховала подалі з

                      очей своєї дочки.

Л.Укр.

Не дорікати слово я дала,

 

І в відповідь на тяжку постанову

 

Ти дав колючу гілочку тернову,

 

Без жаху я в вінок її вплела.

 

Рясніше став колючий мій вінок…

 

Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала

 

Від тебе зброю, що сріблом сіяла,

 

Я в серце прийняла безжалісний клинок.

 

Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,

 

Готова я приймать і рани, і терни

 

За марні мрії, за святії сни

 

Пречистого братерства і любові.

 

Звучить пісня на слова поетки

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну

То знов таємно-тихо шепотіла.

 

Вона мені співала про любов,

Про молодощі, радощі, надії,

Вона мені переспівала знов

Те, що давно мені співали мрії.

 

 

1 зона               На березі стоять двоє, взявшись за руки

2 ведучий      Ялта, Катерининська вулиця, будинок 3, в районі Чукурларі, дача

                       Ліщинського. Червень 1897 року.

3 ведучий       Тут, на дачі, знімає помешкання молода поетка, яка дуже цікавиться

                       марксизмом і політикою взагалі.

2 ведучий      І саме тут, у Ялті, Леся знайомиться із молодим білорусом Сергієм

                       Мержинським.

3 ведучий      Сергію 27 років, Лесі – 26. Він – стрункий хлопець з ясними, гарними

                       очима. Вона – худорлява, тендітна, сором’язлива, на вигляд молодша

                       за свій вік.

На перший план виходять Леся і Сергій

Сергій       Лесю,  пам’ятаєте,  як  ми з  Вами здійнялися на  Ай-Петрі   і як знайшли

                   там    незвичайну  квітку –  гірський  едельвейс?   Ви   ще   назвали   її

                   «Ломикамінь» і сказали, що Ви схожі на неї. Чому, Лесю?

Л.Укр.       Тому що ця квітка попри все хоче жити, хоче цвісти і радувати світ. Ні

                   скелі, ні відсутність води її не лякають. Вона проривається крізь камінь.

Сергій        Тому і Ломикамінь?

Л.Укр.        Колись мій колега Олександр Дейч так назвав мене за мою рішучість

                    долати біль, не бажаючи бути інвалідом. Квітка живе, незважаючи ні на

                    що, і я теж живу всупереч всьому… А Ви песиміст, Сергію!

Сергій         Чому Ви так вважаєте?

Л.Укр.         Бо я пам’ятаю Ваш улюблений вислів: «Будь нещасливий і ти будеш

                     самотній».

Сергій         Так, я самотній. Ви ж знаєте, що у мене сухоти.

Л.Укр.          Ні, Сергію, Ви не самотній, я з Вами.

Сергій          Це сьогодні, а завтра я поїду додому – і все, все повернеться на свої

                     місця.

Л.Укр.          Якщо Ви захочете, Сергію, я буду приїздити до Вас у Мінськ…

Сергій          Вам самій важко, а тут іще я.

Л.Укр.          Ми будемо розмовляти з Вами при зустрічах і писати листи у розлуці.

                      «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами»…

                 Відеофільм «Леся Українка і Сергій Мержинський»

  2 зона                 (Наступні слова ведучих звучать на фоні відеоряду)

1 ведучий    Говорили,  що Сергій  Мержинський  не  відповідав  Лесі  взаємністю.

                     Він сприймав їхні  стосунки,  як  дружні  або ділові. Навіть тоді,  коли

                     вона освідчилася йому у коханні. 

2 ведучий    Переступивши через дівочу гордість, упродовж 1901 року Леся Українка

                     чотири рази, долаючи власний біль, приїздила до нього у Мінськ, сиділа

                     у невеличкій кімнаті, виділеній племіннику тіткою, тримала за руку,

                     підбадьорювала.

1 ведучий    А він… Він просив її написати листа іншій жінці – про троянди його

                     справжнього кохання, що ніколи не зів’януть. 

2 ведучий    Келих  нерозділеного  кохання  довелося  випити  Лесі.  Але   вірність

                     померлому   Мержинському  Леся   Українка  збереже до останнього

                     подиху свого життя. 

                                 Вірш читає Леся Українка

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

1 ведучий    Свідки говорили, що у Лесі Українки з роками дуже змінилися очі – вони

                     набули незвичайного блакитного кольору…

                          Звучить пісня «Дівчина з блакитними очима»

Дівчина з блакитними очима

Знов переді мною постає.

Б’ється хвиля, скаженіє злива,

сонце і надій не подає.

Знов вона вздовж берега блукає,

Вся в собі, і дивна, і сумна…

Що чекає? І кого шукає?

Сподівається на що вона?

Ні розради, ні сім’ї – ранима,

Тільки вірші – в них її буття.

Дівчина з блакитними очима,

Де береш ти сили для життя?

2 зона

3 ведучий     Після смерті Мержинського в дівочому серці було пусто й сумно. Та

                      якось, коли Леся Українка подорожувала Буковино, із нею познайомився

                      молодий хлопець Климентій Квітка.

2 ведучий     Їй тоді було 32 роки, йому – 23.

3 ведучий     Він володів 13-ма мовами, вона – 12-ма.

2 ведучий     Він був юрист за фахом, етнограф, фольклорист, вона – відома

                      українська поетка.

3 ведучий      Здається, що спільного між ними? Але молодий хлопець до нестями

                       закохався у цю жінку і через 4 роки зробив їй пропозицію.

2 ведучий      Ні її вік, ні її важкі хвороби не зупинили його. 25 липня 1907 року у

                       Вознесенській церкві в Києві Леся Українка  та Климентій Квітка взяли

                       шлюб та вінчалися.

3 ведучий      Його кохання вистачило на двох. Леся Українка не могла не оцінити

                       цього і була дуже вдячна чоловікові.

2 ведучий      У своєму листі до нього вона писала так:

Л.Укр.          «Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти

                       вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що тьмарить мені душу, ти

                       проженеш променем твоїх блискучих очей, - ох, у тривких до життя

                       людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни».

                       Відеопрезентація з фото Лесі Українки та Климентія Квітки

Л.Укр.          Любов   не   знає  абсолютної  справедливості,  але  в  цьому і є її вища

                     справедливість.  Хто може мені  дорікнути, що я хочу бути щасливою?

                      Хочу  кохати і  знати,  що  комусь я  потрібна!  Мама мене не  розуміє,

                      боїться за мене, боїться моїх почуттів, які, як їй здається, руйнують мою

                      стійкість. Але ж я жінка, я жива істота, і не можу без надії і тепла. Як не

                      можу без поезії.

Як я щасливою хочу стати!

І Матір Божу про те молю:

Тебе кохати, тебе кохати

І чути в відповідь «я люблю».

Невже така вона, моя доля? –

І крила є і немає крил…

Одна-єдина, як квітка в полі,

Як Ломикамінь, і обмаль сил…

Не покидай мене, Слова сила!

Я все здолаю, і в заметіль

Вірю, що буду іще щаслива

Якщо не в цьому, так в тім житті…

Нехай вогонь мій когось зігріє.

Я поспішаю… остання мить…

Життя, тікаючи, ледь жевріє,

Та дух нескорений не мовчить!

«Пиши!» - наказує. – Українка –

Не псевдонім твій, а біль увесь.

На скелі гордо біліє квітка,

Як нами знайдений едельвейс…

2 зона

1 ведуча       Леся Українка стає все більше відомою, її читання своїх творів

                      запам’ятовуються.

2 ведуча        Під час таких зустрічей у літературній вітальні Іван Франко, з яким

                       поетка була знайома, скаже про неї так:

Франко         Панове, радий представити вам талановиту українську поетку, жінку, яку

                     можна назвати «єдиним мужчиною в нашому письменстві» - Лесю

                     Українку.

Л.Укр.         Дякую. Мені теж дуже приємно, що такі слова про мене говорить сам

                    Іван Франко, хоч я і не вважаю себе гідною цього. Я прочитаю для вас

                     свій вірш «Слово, чому ти не твердая криця…»

Звучить вірш

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

 

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

 

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.

 

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

 

Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.

 

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

 

3 ведучий   Із листа Лесі Українки до матері:

Л.Укр.        «В Колодяжному    в місячну ніч бігала я самотою в ліс ( ви того ніхто

                    не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. Видно, вже треба було 

                    мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» -я й сама

                    не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік».

                                     Танок мавок на фоні пісні

Пісня

У лісі сім з дитинства я жила,

У лісі сім щасливою була,

У лісі сім щасливою була,

Доки тебе не знала, не знала.

Приспів:

Що тобі Мавка? – лише свіжий вітер,

Зелений вир це і зелені віти,

Таємний шепіт тих тополь струнких,

Солоні сльози чи солодкий сміх.

Що тобі Мавка? – Мить одна єдина,

А не закохана довік дівчина…

Твої сліди, як кров, покриють маки…

Ти, любий, навіть не згадаєш мавки…

                             Постановка уривку з твору «Лісова пісня»

3 зона

1 ведучий     «Лісова пісня»  стала  одним  із  останніх  творів Лесі Українки. Вона не

                      знала про свій новий діагноз – туберкульоз нирок, рідні приховали це від

                      неї. Жити поетці залишалося всього рік…

2 ведучий     У свої останні дні вона буде дуже багато працювати, напише поеми

                       «Ізольда Білорука», «Королівна», «Казку про Оха-чародія», надрукує 

                       драму «Кам’яний господар».А Мавка з «Лісової пісні» стане для читачів

                       одним із  найулюбленіших образів світової літератури.

3 ведучий      Перед смертю Леся Українка напише своїй подрузі, Галині Комаровій:

Л.Укр. (читає)  «Вже, видно, мені на роду написано бути такою далекою Царівною,

                       пожила в Азії, поживу ще в Африці, а там… Отак все посуватимусь

                       далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду… Хіба ж це не гарно?»

3 ведучий      Так, вона справді стала легендою, чутлива, ніжна жінка з щирим серцем

                       та сталевою волею.

Л.Укр.            Як біду ту розведу руками?

                       Доля Ломикамінь не мине…

                       Я здолаю той жорстокий камінь,

                       Чи, можливо, знову він – мене.

    Пісня «Серце золоте і горда квітка» 

Ой, не знали, що дівчина

З ранніх своїх літ

Так прославить Україну

На весь білий світ.

Скільки слів, міцних, мов криця,

Й ніжних, як весна,

До душі людськой – криниці

Підбере вона.

Приспів:

Мавка лісова, крихітка,

Але в ній всього-всього доволі!

Серце золоте і горда квітка

На зеленім дикім полі…

 

Та хвороба, що скосила б

Й чоловіка вмить,

Їй дісталась, та не вбила,

Хоч усе болить.

Бореться із нею жінка,

Рук не опуска,

Бо вона – Леся Вкраїнка,

Бо вона така…

Приспів:

Мавка лісова, крихітка,

Але в ній всього-всього доволі!

Серце золоте і горда квітка

На зеленім дикім полі.